Із початком повномасштабного вторгнення кожен українець обрав свій фронт. Численна родина Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ не залишилася осторонь: хтось поринув у волонтерську діяльність, хтось викладає та опановує ази домедичної допомоги, хтось надає психологічну підтримку. Втім, найважливішу роботу виконують вони – наші невтомні герої у самому серці бойових дій.
Серед них і заступник директора інституту з заочного навчання працівників поліції Навчально-наукового інституту заочного навчання та підвищення кваліфікації ДДУВС Анатолій Добровольський. Продовжуємо нашу серію прифронтових інтерв’ю.
Що вплинуло на Ваш вибір професії?
Я народився у родині військовослужбовців. На той час батьки служили за кордоном, а коли мені виповнилося шість, батька перевели служити до військового містечка у Дніпрі, де базувався авіаполк.
У 1994 році я вступив до Харківського військового університету, після закінчення служив у протиповітряних військах. Наш полк забезпечував прикриття стратегічних об’єктів м. Дніпро та м. Кам’янське. Пройшов шлях від командира взводу до заступника командира батареї. Потім була служба у Національній гвардії, на посаді начальника ППО ЦТУ НГУ. Після закінчення контракту був звільнений за вислугою років.
Як прийняли рішення піти на фронт?
24 лютого я прокинувся від вибухів і зрозумів, що почалася війна. Тоді не було часу розмірковувати – треба було діяти рішуче, ситуація ускладнювалася з кожним днем. Не чекаючи повістки, я прийшов до військкомату, і вже 26 лютого був призваний до лав ЗСУ.
Якими були Ваші перші емоції?
Не дивлячись на те, що я професійний військовий і пів життя мене готували до війни (якщо вона станеться), у мене, як і у всіх нормальних і адекватних людей, ставлення до війни є вкрай негативним. Це завжди біль, страждання, зламані життя і неминучі жертви цивільних, у тому числі жінок і дітей.
Цю війну ми не вибирали, нам її нав’язали і не залишили вибору. Але це наша земля, наш дім. І військовослужбовці, хлопці і дівчата, котрі зараз воюють на передовій, вони воюють насамперед за свій дім, свою родину і можливість бути вільними.
Що відчуваєте зараз? Звідки черпаєте віру у Перемогу?
Звісно, відчуваю ненависть до ворога. За всіх наших людей, а особливо цивільних, яких ворог вбивав підло, навмисно і без жалості.
А ще переповнюють почуття гордості до нашого народу, який у найскладніший час не зламався, не втік, не пішов на домовленості з агресором. Ми згуртувались і, взявши всю свою волю в кулак, дали гідну відсіч ворогу. Тому перемога буде лише за Україною.
Чи маєте особисту мотивацію?
Це мої донечки – маю двох. Молодша ще навчається у школі, а старша, Каріна, минулого року закінчила магістратуру у Дніпропетровському державному університеті внутрішніх справ за спеціальністю «Право».
— 317