Минуло вже 37 років з тієї страшної ночі, коли аварія на 4-му реакторі Чорнобильської атомної електростанції спричинила найбільшу в історії техногенну катастрофу. До її тривалої ліквідації залучали не лише пожежників, медиків та рятувальників, але й представників внутрішніх військ, правоохоронців і курсантів. Своїми спогадами про ті події поділилися голова Ради ветеранів ДДУВС Леонід Камишов та член ветеранської організації ДДУВС Володимир Макашов.
У квітні 1987 року Леонід Камишов був командиром першої роти зведеного батальйону Дніпропетровської спеціальної середньої школи міліції. Володимир Макашов – заступником командира другої роти. Разом із курсантами вони несли службу на території Білорусі, у Хойнинському та Брагинському районах Гомельської області. Якщо брати по прямій – це всього за 17 км від зруйнованого реактора.
Володимир Михайлович пригадує, як вперше почув про Чорнобиль: «Як і все «прогресивне» людство колишнього Радянського Союзу, про аварію дізнався з повідомлень програми «Время». Офіційне підтвердження катастрофи пролунало тільки після першотравневої демонстрації: на той момент усі скандинавські країни вже голосно говорили про те, що у них стрімко підвищується рівень радіації».
Розпочалася ліквідація, а згодом – евакуація місцевого населення: з двох районів Київської та трьох районів Гомельської областей. Людям не дозволяли навіть брати речі – хутко збирали у автобуси та відвозили подалі від епіцентру. 30-кілометрову зону обнесли колючою проволокою та назвали «відчуженою», слідом за нею розмістилася «зона відселення». Сюди 15 квітня 1987 року і прибули офіцери та курсанти Дніпропетровської школи міліції.
«На той час співробітників із числа постійного складу почало бракувати. Тож, згідно наказу МВС, до завдань стали залучати і курсантів. Ми здійснювали охорону сіл, які належали до «зони відселення», аби не допустити повернення туди евакуйованих осіб, попередити пожежі чи інші стихійні лиха. Приїхали одним загоном, а далі нас розбили на два батальйони: кожному виділили по району, від 12 до 15 сіл під охорону», – розповідає Володимир Макашов.
Серед інших завдань, які постали перед офіцерами та курсантами, була служба на контрольно-пропускних пунктах, забезпечення громадського порядку, патрулювання доріг та здійснення дозиметричного контролю місцевості. Про власне здоров’я тоді особливо не думали – потрібно було виконувати обов’язок.
Із собою курсанти та офіцери мали лише засоби індивідуального захисту, однак досить примітивні. Пов’язки могли захистити їх хіба що від пилу, який здіймав у повітря радіоактивні елементи. Погода стояла спекотна, тож знаходитися у них цілодобово не витримував майже ніхто.
«Звісно, ми розуміли, що це матиме негативний вплив: від епіцентру аварії перебували досить близько, поряд річка Прип’ять. Але ніхто з нас і не розмірковував, як би ухилитися – все ж таки давали присягу служити народові, – розповідає Леонід Іванович. – Після того, як ми залишили територію, 30-кілометрова зона значно розширилась. Зараз ті місця вже вважаються відчуженими, людей звідти виселили».
З моменту аварії пройшло чимало часу – здавалося, достатньо, аби людство винесло та засвоїло важливі уроки. Але чи вдалося?
«Звісно, певний досвід ми здобули. Змінилися засоби захисту, змінилося й саме знання про такі лиха, про вплив радіації. У цьому плані ми більш підготовлені», – вважає Володимир Михайлович.
Ліквідатори Чорнобильскої аварії стали справжніми героями свого часу, безумовним прикладом для наслідування. Втім, самі ветерани зовсім не вважають, що їхнє покоління виховували краще, аніж сьогоднішніх захисників – адже 24 лютого десятки тисяч людей добровільно та свідомо прийшли у воєнкомати, аби зі зброєю в руках стати на захист Батьківщини. А ще Камишов та Макашов переконані: лише командна робота, спільний героїзм та самопожертва ліквідаторів допомогли тоді зупинити некерований атом, запобігти більш глобальній катастрофі. Тож важливо не забувати про них: і живих, і тих, кого вже немає.
Теперішній склад ветеранської організації Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ налічує 17 людей, які прийняли на себе виклик Чорнобильською трагедією. Окрім Л.І. Камишова та В.М. Макашова, це В.Л. Довгий, В.В. Доненко, М.І. Дмитренко, М.І. Жиляков, Л.І. Заєць, О.І. Колесніков, А.Д. Кривошей, М.О. Левадський, В.І. Пічков, В.І. Пліско, С.А. Риб’янець, В.І. Татарінов, В.А. Токарєв, В.М. Федченко, О.І. Царенок.
Шануємо та пам’ятаємо їхній подвиг. Низький уклін героям!
Фото тих часів надано музеєм ДДУВС.
— 605