Чи потрібно слідчому та оперативному працівникові Національної поліції України бути юристом?

У 2012 році законодавець суттєво змінив розуміння ролі слідчого (детектива, дізнавача) та оперативного працівника в кримінальному судочинстві, адже відповідно до п. 19 ч.1 ст. 3 та ч.2 ст. 38 Кримінального процесуального кодексу України (далі ‒ КПК України) слідчі підрозділи та підрозділи дізнання органів Національної поліції України є не лише учасниками кримінального процесу, а і на рівні з прокурорами та захисниками (якими можуть бути лише адвокати) віднесені до сторін кримінального провадження. Оперативні підрозділи органів Національної поліції, попри те, що не віднесені ані до сторін, ані до учасників кримінального провадження, були наділені повноваженнями виконувати доручення слідчого та прокурора, під час яких відповідно до ст. 41 КПК України можуть користуватися усіма повноваженнями слідчого.

Оскільки Україна вже давно на рівні свого законодавства задекларувала здійснення кримінального судочинства на засадах змагальності та рівності сторін, що передбачає в собі передусім самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими КПК України, а також рівність прав сторін кримінального провадження на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав (ст. 22 КПК України), постає логічне питання: чи зможуть сторони кримінального провадження на рівних умовах здійснювати свою діяльність задля досягнення завдань кримінального провадження при змінах, які пропонуються запровадити відповідно до Концепції розвитку юридичної освіти? Таке питання постало передусім через те, що автори Концепції місію юридичної освіти виклали з акцентом на представників суддівської гілки влади, прокуратури та адвокатури, що не повною мірою відображає дійсну структуру державних органів, які здійснюють професійну діяльність щодо забезпечення законності і правопорядку, захисту прав та інтересів громадян, соціальних груп, суспільства і держави, попередження, припинення правопорушень, застосування державного примусу або заходів громадського впливу до осіб, які порушили закон та правопорядок.

Таке звуження переліку юридичних професій, не відповідає сучасним реаліям ринку юридичних послуг, адже поза увагою авторів Концепції залишилися працівники державних органів України, професійна діяльність яких спрямована на: а) забезпечення охорони учасників кримінального судочинства; б) забезпечення нагляду за додержанням та правильним застосуванням законів; в) виявлення, запобігання та розслідування правопорушень; г) захист державної (національної) безпеки, державного кордону й охорони правопорядку, зокрема – слідчі, дізнавачі та оперативні працівники Національної поліції України.

Розуміючи те, що під час підготовки Концепції використовувався міжнародний досвід підготовки юристів, вважаємо, що повне копіювання закордонних положень процесу підготовки правників є неможливим, адже кожна держава відрізняється історично обумовленими особливостями, у тому числі у сфері правозастосування. Так, зокрема, у США та багатьох країнах Європи збір та аналіз доказової бази здійснюється сторонами кримінального провадження (прокурорами та захисниками) лише у судовому процесі, поліцейські не уповноважені провадити досудове розслідування та збирати докази. В Україні ж навпаки ‒ досудове розслідування здійснюється лише слідчими та дізнавачами спільно з оперативними працівниками, а на прокурора покладається тільки обов’язок здійснення процесуального керівництва. Докази збираються переважно стороною обвинувачення на досудовому провадженні під час проведення слідчих (розшукових) дій та застосування заходів забезпечення кримінального провадження. Зазначена діяльність на сьогодні не може здійснюватися не юристами, адже тоді буде порушена засада рівності та змагальності, оскільки сторони будуть знаходитися не в рівних умовах.

Діяльність та функції сторони обвинувачення за своєю суттю та значенням у кримінальному провадженні хоча не є тотожними діяльності та функціям діяльності захисника (адвоката) у кримінальному провадженні, проте багато в чому є схожими та однаково вимагають розуміння природи і функцій права, змісту теоретичних засад (доктрин), принципів і основних юридичних інститутів тощо. Крім того, діяльність працівників органів правопорядку (слідчого, дізнавача чи оперуповноваженого) характеризується високим рівнем протистояння та професійного ризику, а також багато в чому впливає на загальний рівень довіри суспільства до органів державної влади та відчуття ними захищеності та безпеки.

Обмеження підстав отримання юридичної освіти для потреб органів України правопорядку не тільки нівелює значення та престиж професії слідчого чи дізнавача, а й може негативно вплинути на якість здійснення такої діяльності та не буде сприяти ефективності реалізації завдань кримінального провадження.