На війні не буває зайвих. Українці усвідомили це досить швидко: з першими залпами ворожих ракет, першими вибухами, першими жертвами. Попри страх і відчай, кожен і кожна обрали свій фронт і місію, яку героїчно несуть в ім’я перемоги.
До річниці повномасштабного вторгення рф в Україну ми поспілкувалися з нашими бійцями – працівниками ДДУВС, які захищають Батьківщину зі зброєю в руках. Про їхній досвід, мрії та сподівання – у нашій спеціальній рубриці «Рік на фронті: хроніки воїнів ЗСУ».
У довоєнному житті Дмитро Білан викладав на кафедрі спеціальної фізичної підготовки факультету кримінальної поліції. Сьогодні ж – боронить країну у складі окремої танкової бригади. Після 12 місяців у зоні бойових дій вони з товаришами практично не реагують на гучні прильоти та з легкістю розрізняють, звідки й куди летить ворожий снаряд. Війна змінила їх всіх, проте вони точно знають, за що б’ються.
Пам’ятаєте свої перші емоції на початку повномасштабного вторгнення? Чи змінювалися вони протягом року?
Для мене війна почалася ще у 2014-му, тож ескалація не стала несподіванкою: я був залучений до нового роду військ ТРО і ЗСУ, який швидко формували у перші тижні війни. Сильні емоції відчув вже після того, як пішли повідомлення про втрати: друзів, побратимів, знайомих, учнів…
Які можуть бути відчуття? Тільки лють та жага помсти. Наші пращури казали: за життя одного козака треба забрати тисячу ворогів, і «орки» постійно поповнюють цей борг. За рік відчутно змінився світогляд, адже щодня на власні очі бачу те, що ніколи не покажуть по телевізору. Хіба що у фантастичних фільмах про зомбі.
Що допомагає Вам підтримувати бойовий дух та не втрачати оптимізму?
Сил та оптимізму надають мої близькі – сім’я, учні, вихованці. Навіть прості події з мирного життя, яке триває, поки ми захищаємо рідну землю. Непохитною опорою є бойові побратими: надихає розуміння того, що і для чого ми робимо, всебічна підтримка одне одного. І, звісно, допомога волонтерів.
Яким Ви бачите майбутнє країни?
Правова вільна держава з сильною економікою, яка поважає та захищає своїх громадян. Впевнений – усе відбудуємо, і Україна постане, мов фенікс із попелу. До цього вже є певні кроки, але частині суспільства ще слід відмовитися від «радянщини», припинити хапатися за неї, ніби потопаючий за круг.
Війна – переломний досвід для українського суспільства. Які поради та настанови передали б нашій молоді?
Вчити правдиву історію, читати літературу та достовірні джерела, аналізувати, розвиватися всебічно. Дуже важливим є питання мови: навіть якщо ніколи не розмовляв українською, треба намагатись. Пам’ятайте, що сильне тіло потрібне не для самолюбування, а насамперед для виживання. Недарма кажуть: у здоровому тілі – здоровий дух. Вдосконалюйтесь і не припиняйте роботи над собою – дорогу осилить той, хто в русі, а не спочиває на ліжку.
— 411